А що робить людину справжньою?

Мати годувала груддю немовля, а сама, здавалося, заснула – так стомилася. Серед безглуздя і хаосу цих блукань вона передавала дитині життя. Я подивився на батька. Череп важкий і голий, мов камінь. Скуте сном тіло, затягнуте в робочий одяг, - худе й незграбне. Людина, схожа на купу глини. Так уночі на ринку валяється безформними купами нікому непотрібний мотлох. І я подумав: справа не в цих злиднях, бруді, потворності. Цей чоловік і ця жінка колись уперше зустрілись, і він, безперечно, всміхнувся до неї, а після роботи, певно, приніс їй квіти. 

Сором’язливий і незграбний, він, можливо, боявся, що його висміють. А їй, певній своєї чарівності, можливо, приємно було з чисто жіночого кокетства помучити його. І він, той, що тепер став машиною, тільки й здатною кувати або копати, відчував у серці солодку тривогу. Це просто дивовижно, що вони обоє перетворились на купи глини. Під який страшний прес вони попали, що їх так спотворило? Тварина і стара лишається граціозною. Чому ж так зіпсовано прекрасну глину, з якої виліплено людину? 

Я йшов далі серед цього люду, що спав важким, неспокійним сном. Хропіння, важкий стогін, бурмотіння, шкребіння грубих черевиків, коли хтось перевертався з боку на бік – усе зливалося в глухий гамір. І все це – під той неугавний гуркіт, ніби шум гальки, яку котить морська хвиля.

Сідаю проти тієї родини. Між батьком і матір’ю сяк - так примостилась дитина, спить. Але ось вона перевертається вві сні, і при світлі лампочки я бачу її обличчя. Ох, яке чудове личко! Це подружжя народило чудовий золотий плід. Ці важкі лантухи породили чудовий витвір грації. Я схилився над малюком, дивився на його гладеньке чоло, на ніжні повні губи й думав: ось лице музиканта, ось маленький Моцарт, ось прекрасна обіцянка життя! Він, як той маленький казковий принц, - зігрітий теплим і розумним піклуванням, ким тільки він не став би! Коли в саду, після довгих пошуків, виведуть нарешті нову троянду, то всі садівники хвилюються. Її відокремлюють від інших троянд, її доглядають, її леліють. Але цей малюк ростиме без садівника. Маленький Моцарт – приречений.

І я повернувся в свій вагон. Я сказав собі: ці люди не страждають од своєї долі. І мене мучить не співчуття. Не в тому річ, щоб зітхати над виразкою, що весь час не гоїться. Люди з такою виразкою не відчувають її. Виразка роз’їдає все людство, а не окрему людину. Я не вірю у співчуття. Те, що мене мучить, схоже на турботу садівника. Мене мучать не ці злидні – люди зрештою звикають до злиднів так само, як до неробства. На Сході багато поколінь живуть у злиднях та бруді, і вони не почувають себе нещасними. Того, що мене мучить, не вилікувати безплатним супом для бідних. Мене мучить не те, що спотворено прекрасну людську глину. А те, що в кожній людині якоюсь мірою убито Моцарта.

Тільки Дух, торкнувшись глини, може створити Людину.